Історія Тернополя

      Терно́піль — місто у західній частині України, політико-адміністративний, економіко-діловий та культурний центр Тернопільської області. Розташоване на річці Серет. У Тернополі перетинаються важливі автомобільні та залізничні шляхи. Єдине місто обласного значення Тернопільської області.
     До 1944 року місто мало назву Тарнополь. 
     Засноване у 1540 році Яном Тарновським. До 1569 року належало до Теребовлянського староства (пізніше повіту) Руського воєводства. У 1569—1772 роках у складі Теребовлянського повіту Подільського воєводства; у 1772—1810, 1815—1867 — центр Тарнопільського округу у складі Королівства Галичини та Лодомерії, 1810—1815 — Тернопільського краю Російської імперії, з 1867 до 1939 — адміністративний центр Тернопільського повіту у складі різних держав: Австро-Угорщини, ЗУНР, ГСРС, Другої Речі Посполитої. З 1920 — адміністративний центр воєводства, від 1939 — області.
     Наприкінці 1918-го до 2 січня 1919 року Тернопіль був столицею ЗУНР, а з 8 липня по 21 вересня 1920 року маріонеткового більшовицького державного утворення — Галицької СРР. У період нацистської окупації (1 серпня 1941 — липень 1944) місто підпорядковувалося дистрикту «Галичина».


     Покровителем міста вважають святу Теклю. До Другої світової війни вівтар з її зображенням знаходився у Домініканському костелі — нині церкви Непорочного зачаття Матері Божої.
      Населення — 217 706 осіб (2008). Тернопіль займає площу 5852 га, 231 вулицю, 5 майданів, понад 1020 будинків.